Короткі історії. Моя люба Україна

 

Ці фотографії зроблені у 2024–2025 роках — у час, коли наша країна знову бореться за своє право на життя, на світло, на майбутнє.
На них — квітучі парки, ніжні світанки, тихі заходи сонця. Природа не зупиняється, навіть коли лунають сирени.

Харків — місто квітів і мужності. У його парках — море барв, але так мало людей… Тих, хто залишився, об’єднує любов до рідного дому і віра, що мир повернеться.

Це Україна, яка живе. Україна, що не здається. Україна, яка бореться і цвіте — попри все.

Слава Україні!

Бережіть себе!

Короткі історії. Мозаїка

Мозаїка

Вона поверталась сюди втретє за довгий час. Рідне місто — колись гамірне, живе, тепле — зараз було дуже повільним із суворими обличчями жінок та чоловіків 60 +. Щоночі і щодня воно прокидалося від вибухів, як від грому, який не приносить дощу.

Вона хотіла пройтись — не по справах, не з потреби, а щоб подивитись, запам’ятати, зібрати уламки.

У парку Шевченка все було... Газони, мов зелений оксамит. Вода у фонтанах здіймалась вгору і падала з таким самим ритмом, як її дитячі спогади. Декілька людей усміхались, фотографувались, ніби це просто літо, а не літо війни.

Комунальник у зелено-помаранчевому комбінезоні акуратно поливав бордюр — наче промивав рану, з якої ще йде кров, але вже з'являється скоринка.

Сумська. Колись галаслива, яскрава, барвиста. Тепер — ніби на ній грають у шахи. Один будинок — живий: кафе, відчинені двері, кава на виніс. Поруч — темний фасад, заколочений фанерою. Вивіски різні, деякі — як привиди: стерті, змінені, розірвані; деякі — яскраві і нові.

На зупинці тролейбуса вона зупинилася — не для того, щоб їхати, а щоб подивитись. Біля неї стояв хлопчик, десь трьох-чотирьох років, з мамою і бабусею. Його радість була гучною, як дитячий сміх у тиші після повітряної тривоги.

— Я сяду спереду! Біля тьоті водія! — закричав він і вже за мить махав їй із першого ряду.

Жінка за кермом — тендітна, світловолоса. Вона усміхнулась йому крізь дзеркало. Усмішка ця була не вимушена. Справжня. У місті, яке вже давно не було щасливим, щось світилось.

Вона йшла далі. Мовчки. По обличчю — теплий вітер, а в очах — порожні вікна. Вікна багатоповерхівок дивились на неї темними плямами: де фанера, де скотч, де просто чорна діра. Все, що могло захистити скло — клеїли хрест-нахрест, мов молитву. Як закляття.

У тролейбусі, нарешті сівши, вона дивилась у вікно. Пейзаж не змінювався, та раптом її погляд упав на сумку дівчинки навпроти. Біла тканина, чорні літери:

«If you can dream it, you can do it. Always remember, this whole thing was started with a dream.»

Вона прочитала вголос — пошепки «Якщо ти можеш мріяти, ти можеш це зробити. Завжди пам’ятай, що все це почалося з мрії». І не змогла стримати усмішку.

Мозаїка. Це місто — мозаїка. З вибухів і квітів, фанери і фонтанів, дитячого сміху і чорного скотчу. З уламків пам’яті, тріщин на серці, і — мрій. Такі мозаїки тримаються довго. Навіть тоді, коли здається, що вже нічого не лишилось.

Короткі історії. Рівновага.

Рівновага.

Доросла жінка, повернулась у місто, що три роки живе на краю війни. Щоденні сирени стали його звуковим фоном. Бетонні багатоповерхівки стояли з розбитими шибками. 

Тут її дім, дім її дитинства.

Мама чекала на неї на кухні. Маленька, сива, похилена, з милицями. Її пересування стали повільними, наче в кіно, де хтось натиснув «сповільнення».

— Доню... — прошепотіла мама. Голос у неї був такий самий, як завжди — теплий і тихий, з ледь вловимим хрипом. 

Жінка дивилася, як мама пересувається кімнатами. Обережно, майже крадькома. Кожен крок — ніби по льоду. В руках тарілка з запеченими грибами. Окрошка, сирник, смажена курка — ніби свято, а надворі — черговий день під обстрілами.

— Мамо, давай хоч поприбираюся. Тут ліпше буде. І простіше ходити...
— Ні, доню, не руш. Якось уже звикла. Все так має бути.

Мама боялася не змін, а того, що зміни принесуть руйнування, руйнування крихкої рівноваги. Вона не казала, як їй страшно, але жінка це знала. Вночі мама могла прокинутися, і лежати годинами, прислухаючись, чи не гудуть знову шахеди.

Її страх був глибший, ніж слова. Страх, що пов'язаний не тільки з війною. Страх жив у речах, у старих рушниках, у тріщинках на плитці, у тому, що не можна пересувати речі, бо «вони там стоять з зими двадцять другого».

— Мамо, може переїдете... Там безпечніше.
— А хто тут залишиться? Тут наш дім.

Мама усміхалась.

А жінка дивилась на неї й думала: «Вона не скаже, як їй страшно, і як їй боляче. Але вона боїться, як маленька і беззахисна дитина. І я залишу її тут із татом».

Кожна чашка стоїть на своєму місці.
Бо рух — це вже ризик.
Бо навіть невеликий дотик може порушити крихку рівновагу.

Короткі історії. Споріднена душа

 Споріднена душа

У місто, що не пахне каштанами а тільки спогадами, вона повернулась на кілька тижнів — мов тінь колишнього життя. Її дім, наповнений колись голосом чоловіка, тепер зустрічав тишею. Він на службі, далеко...

Вона написала подрузі: «Привіт, моя дорогенька. Я вже сьогодні в Харкові. Як ви? Я вже згораю від нетерпіння тебе побачити».
Подруга прийшла з вином, горішками, морозивом і тією особливою рисою — посміхатися крізь сльози, ніби світ усе ще вартий доброти. Вона ніколи не повчала, не кроїла чужих життів на «правильні» та «неправильні» шляхи, лише слухала — по-справжньому, з тишею, яка заспокоює.

Години спливали за розмовами: політика, що болить; література, що лікує; блогери, які часом надихають, а часом дратують; діти з їхніми беззахисними мріями і тварини, які мовчки розуміють більше, ніж люди.

Пляшки вина одна за одною втрачали вагу, але свідомість залишалася ясною — щось у словах, у паузах, у чесності цього вечора було сильніше за алкоголь. Усе було сплетене складно-підрядними реченнями, точними формулюваннями, влучними інтонаціями. Не поверхневе «як справи», а глибоке занурення в «як ти насправді».

Уранці подруга розчесала волосся, узяла сумку і, попрощавшись, пішла на роботу.

Вона залишила по собі не тільки порожню чашку і запах кави, а й відчуття — щось на кшталт миру, такого рідкісного в часи війни. Споріднена душа приходить ненадовго, але залишається назавжди.

Короткі історії. Запах мила

 Запах мила

Потяг стиха зупинився. Жінка вийшла на перон і вдихнула повітря рідного міста — з гіркуватим присмаком тривоги. Її країна вже давно жила в стані війни, але вона все ще ловила себе на тому, що шукає очима знайомі, мирні ознаки: дитину з повітряною кулькою, пса на повідку, кав’ярню з відкритими дверима. 

Двері відкрилися туго. У домі її зустріли пил і порожнеча. На підлозі — капці чоловіка, на стільці — його сорочка. Його не було вдома. Він пішов служити. Лишив записку: "Ти найкраща. Бережи себе."

Вона не плакала. Просто стояла посеред кімнати, поки глуха тиша не прорізалась виттям сирени. Противітряна тривога. Місто наче вдихнуло повітря і завмерло. Жінка рушила в душ.

Вода текла повільно, ледь тепла. Вона намилила руки, плечі, шию — і раптом цей запах. Легкий, знайомий до болю. Те саме мило, яким він мив руки. Те саме, яким пахли її рушники, їхні обійми, їхнє мирне життя.

Вона заплющила очі. За дверима вила сирена, а тут — лиш запах мила.

Єдине, що залишилося від життя без тривог.