Міжнародний день боротьби з корупцією

(International Anti–Corruption Day) відзначається щорічно 9 грудня з ініціативи Організації Об’єднаних Націй. Цього дня 9 грудня 2003 року на політичній конференції була відкрита для підписання Конвенція ООН проти корупції (ухвалена Генеральною асамблеєю ООН 31.10.2003 р.).

Цей міжнародний договір передбачає заходи із запобігання корупції, покаранню винних, а також механізми міжнародної співпраці в боротьбі з нею. Він зобов’язує держави-члени проводити політику протидії корупції, схвалити відповідні закони і заснувати спеціальні органи боротьби з цим явищем. Конвенція набула чинності в грудні 2005 року після її ратифікації 30 країнами. Україна ратифікувала конвенцію 18 жовтня 2006 року.

Згідно з Конвенцією ООН проти корупції (2003) та Конвенцією Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію (1999), корупція – це зловживання державною владою для одержання вигоди в особистих цілях, в інтересах третіх осіб і груп, а також різні форми незаконного привласнення публічних коштів для приватного використання. Крім того, до корупційних явищ належить і непотизм (кумівство, сімейність).

14.10.2014 року Верховна Рада України прийняла Закон України №1700-VІІ «Про запобігання корупції», який визначає правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень.

Корупція – це використання особою, зазначеною у ч.1 ст. 3 Закону №1700-VІІ наданих їй службових повноважень чи пов'язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/ пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/ пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у ч.1 ст. 3 цього ж Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов'язаних з ними можливостей.

Корупцію зазвичай поділяють на низову (або побутову, пов'язану із повсякденним життям громадян), бюрократичну, або звичаєву (що виникає при взаємодії громадян, підприємців із чиновниками нижчої та середньої ланки), політичну (корупційну поведінку осіб, які приймають політичні рішення).

Корупція не обмежується отриманням неправомірної вигоди (хабарництвом) і не зводиться тільки до підкупу виключно державних службовців. Це явище поширене в бізнесовому середовищі (приватному секторі), відносинах комерційних структур між собою та державними органами.

Антикорупційна політика є частиною державної політики України та має на меті протидію корупції на всіх рівнях шляхом підвищення прозорості діяльності державних органів, додержання прав і свобод людини і громадянина, створення умов для розвитку економіки, забезпечення європейських соціальних стандартів і добробуту населення, зниження рівня корупції в Україні та усунення причин і умов, що її обумовлюють, відкритості та гласності при прийнятті рішень та оприлюдненні їх у засобах масової інформації, проведення громадського опитування та обговорення перед їх прийняттям.

Корупція вражає основу демократичних інститутів через спотворення виборчих процесів, перекручення принципу верховенства закону і створення бюрократичних бар’єрів. Подолати корупцію можливо тільки завдяки консолідації всього суспільства та налагодження системи протидії.

Корупція – це міжнародне явище, притаманне тією чи іншою мірою всім країнам. Тому доцільно враховувати світовий досвід запобігання корупції на міжнародному рівні та в окремих країнах, а також політичні, правові, організаційно-управлінські заходи, що здійснюються відповідними владними органами й інституціями з метою зменшення можливостей і звуження меж прояву цього негативного явища.



Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна активно протидіє корупції, розроблена Антикорупційна програма Харківського національного університету, з текстом якої можна ознайомитися на офіційному сайті університету. У разі ж виникнення таких ситуацій в університеті студентам рекомендується писати звернення до провідного фахівця з питань протидії корупції (кімната 4-62, Головний корпус).

Пропонується інтерактивна гра. Перейти за посиланням: тут.

Корупція в освіті.

Антикорупційний урок (Короткий навчальний посібник)

"Українська правда. Життя" продовжує просвітницький проект "Корупція – це... Пояснюємо на пальцях" і разом із юристами компанії ILF та аналітиками платформи YouControl пропонує вам пройти напівжартівливий тест.

10.12 – Міжнародний день прав людини

10 грудня міжнародна спільнота відзначає Міжнародний день прав людини (Human Rights Day). У цей день в 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини – перший універсальний міжнародний акт з прав людини. Цим документом закріплено, що права людини – невід’ємний елемент людської особистості і людського буття. Цією декларацією започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру. До створення цього універсального документу не існувало ефективного та дієвого механізму захисту основоположних і невід’ємних прав людини.

У Преамбулі Загальної декларації прав людини Генеральна Асамблея зазначила, що «проголошує цю Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією».

Ще одним міжнародним актом, покликаним гарантувати захист прав людини, є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

Україна, будучи державою-членом Ради Європи, 17.07.1997 року ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї. Згідно преамбули Конвенції вона має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання прав людини, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у Загальній декларації прав людини.

Конвенція не лише спрямована на захист широкого спектра громадянських та політичних прав, а запровадила ефективний механізм забезпечення прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав.

Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 51, 53 та інших Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади.

Особливе місце в цій системі займає Президент України – гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України).

 

 

Рекомендована література

1. Аналіз контекстуальних факторів, що впливають на антикорупційну діяльність в регіонах України : аналітичні документи / О. Гус, М. Бадер, А. Мелешевич [та ін.]. – Київ, 2019. – 20 с.

2. Головатий С. Про людські права. Лекції / С. Головатий. – Київ : Дух і Літера, 2016. – 760 с.

3. Головін А.С. Права людини: інтерпретаційна діяльність Конституційного Суду України / А.С. Головін. – 2-е вид., доп. та перероб. – Київ : Логос, 2017. – 399 с.

4. Головченко В.В. Правозастосування і захист прав людини в суверенній Україні : монографія / В.В. Головченко, О.В. Головченко. – Чернігів : Видавець Лозовий В.М., 2012. – 328 с.

5. Громадянське суспільство проти корупції в Україні: способи впливу : аналітичні документи / М. Бадер, О. Гус, А. Мелешевич [та ін.]. – Київ, 2019. – 24 с.

6. Енциклопедія сучасної України. – Т.19. – Київ : ТОВ «КОНВІ ПРІНТ», 2018. – 688 с.

7. Запобігання корупції. Законодавство : практичний посібник. – Київ : Центр учбової літератури, 2017. – 392 с.

8. Запобігання корупції: підручник / За заг. ред. Б.М. Головкіна. – Харків : Право, 2019. – 296 с.

9. Корупція в Україні: питання протидії / За заг. ред. В.М. Гаращука. – Харків : ФОП Панов А.М., 2015. – 172 с.

10.  Кулінич І. М. Губернатор ( спогади про О.С. Масельського ). - Харків : Глобус, 1998. - 224 с.

11. Механізми захисту прав в Україні / Під заг. ред. Є.Б. Кубка. – Київ : ПрАТ «Юридична практика», 2016. – 656 с.

12. Сапелкін Ю.В. Корупція в Україні: сутність, умови існування, механізми протидії / Ю.В. Сапелкін. – Київ – Львів : Ліга-Прес, 2016. – 188 с.

 

Бережіть себе і родину!

Дякую за увагу!
Бажаю Вам нових ідей!
Навчаємося, бо ми цього варті!
Підписуйтесь на блог!
Підписуйтесь на канал YouTube.
Підписуйтесь на сторінку у fb. https://www.facebook.com/educationXXII/
Запрошуємо навчатися на фізичному факультеті!  

Всесвітній день боротьби зі СНІДом

 

01.12 – Всесвітній день боротьби зі СНІДом

Щорічно 1 грудня відзначається Всесвітній день боротьби зі СНІДом, який вперше був проголошений ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я) у 1988 році, а з 1996 року проводиться ЮНЕЙДС ( Об’єднання організацій ООН для скоординованої боротьби з епідемією ВІЛ/ СНІД). Цей День встановлений з метою підвищення обізнаності про епідемію СНІДу, викликаної поширенням ВІЛ-інфекції, а також як день пам’яті жертв цього захворювання.

Епідемія СНІДу – унікальне явище в історії людства за швидкістю розповсюдження, масштабами та глибиною наслідків. Починаючи з 1981 р., коли було зареєстровано перший випадок СНІДу, світ робить великі зусилля, щоб усвідомити розміри епідемії та сформувати протидію їй.

ООН та організації, що діють під егідою ООН, передусім ВООЗ, наполягають на тому, що ВІЛ/ СНІД – не винятково медична, а біопсихосоціальна проблема.

За темпами розвитку епідемії (швидкістю поширення ВІЛ-інфекції) Україна займає одне з перших місць у Східній Європі. Реальну загрозу для суспільства становить вихід епідемії ВІЛ/ СНІДу за межі груп ризику.

За визначенням ВООЗ, до ключових груп населення, які мають підвищений ризик ВІЛ-інфікування у всіх країнах і регіонах відносяться: особи, які мають не захищені статеві контакти; споживачі ін’єкційних наркотиків; особи, які перебувають у в’язницях та інших закладах закритого типу; працівники сфери сексуальних послуг та їх клієнти.

В Україні вперше серед країн СНД у перший рік державної незалежності прийнято Закон «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (1991). Нову редакцію цього Закону, затверджену Верховною Радою України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) та соціальний захист населення» від 15.11.2001 р., концептуально узгоджено з відповідними вимогами та нормами міжнародних актів з прав людини і рекомендаціями ВООЗ, до яких приєдналася Україна.

Одним з головних досягнень нового законодавства є відмова від політики примусового обстеження уразливих груп населення і впровадження тестування за умови одержання свідомої згоди після попереднього роз'яснення (дотестового тестування) та дотримання конфіденційності і анонімності.

ВІЛ-інфекція викликає прогресуючу втрату функцій імунної системи, яка супроводжується розвитком опортуністичних інфекцій та онкологічних захворювань – синдром набутого імунодефіциту (СНІД).

Імунодефіцит – це стан імунної системи, при якому спостерігають нестачу функції одного або декількох елементів імунної системи. Розрізняють первинні та вторинні (набуті) імунодефіцити.

Первинний імунодефіцитний стан обумовлений внутрішніми дефектами клітин імунної системи і, в основному, генетично детермінований. Набуті, або вторинні, імунодефіцити часто утворюються в ході інфекційного процесу.

Передача інфекції. ВІЛ може передаватися через рідини організму інфікованих людей, при незахищеному статевому акті з інфікованою людиною; при переливанні зараженої крові; при спільному застосуванні заражених голок, шприців, інших пристосувань для ін’єкцій; використання нестерильних хірургічних інструментів або інших гострих інструментів; від ВІЛ-інфікованої матері до дитини протягом вагітності, під час пологів або під час годування груддю. При звичайних повсякденних контактах, таких як поцілунки, обійми і потиск рук або при спільному користуванні особистими предметами і вживанні продуктів харчування або води передача інфекції не відбувається.

Сьогодні в світі не зареєстровано жодного випадку одужання від ВІЛ. Але застосування специфічної терапії дає можливість подовжити та покращити рівень та якість життя інфікованих осіб.

03.12 – Міжнародний день осіб з інвалідністю

Міжнародний день людей з інвалідністю – Міжнародний день ООН, встановлений резолюцією A/RES/47/3 Генеральної Асамблеї ООН 14.10.1992 року, який відзначається щорічно 3 грудня. Генеральна Асамблея закликає держави проводити подальшу інтеграцію осіб із інвалідністю в життя суспільства. Міжнародний день людей із інвалідністю не є святом, а покликаний привернути увагу до проблем цих людей, захисту їхніх прав, гідності і благополуччя, акцентує увагу суспільства на перевагах, які воно отримує від участі людей з інвалідністю у політичному, соціальному, економічному і культурному житті. Цей день є нагадуванням людству про його обов’язок виявляти турботу і милосердя до найбільш незахищеної частини суспільства.

Особа з інвалідністю – особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.

Інвалідність – обмеження у можливостях, обумовлене фізичними, психічними, сенсорними та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині бути повноцінно інтегрованою у суспільство і брати участь в житті сім'ї та країни на тих же умовах, що й інші члени суспільства.

У залежності від тяжкості розрізняють три групи інвалідності: І, ІІ і ІІІ. При настанні інвалідності призначають пенсії, соціальні допомоги, пільги та інші види соціального захисту. Особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

На сучасному етапі розвитку світового суспільства характерним є прояв розуміння того, що інвалідність не може і не повинна бути підставою для соціальної ізоляції і особливо для соціальної дискримінації людини. Сьогодні світова спільнота розглядає проблеми осіб з інвалідністю не лише як проблеми, що мають значущість для окремих груп, але як проблеми, які стосуються всього суспільства, і є універсально соціально значущими.

За оцінками експертів ООН і Всесвітньої організації охорони здоров'я особи з інвалідністю становлять від 10 до 13% всього населення планети.

Декларація ООН «Про права осіб з інвалідністю», прийнята в грудні 1971 р. і ратифікована більшістю країн світу, дає офіційне визначення поняття «особа з інвалідністю»: це будь-яка персона, яка не може самостійно повністю або частково забезпечити свої потреби нормального соціального і особистого життя через недолік фізичних або розумових можливостей. Це визначення можна розглядати як базове, що є підставою для уявлень про інвалідність, які властиві конкретним державам і суспільствам.

У кожній із зарубіжних країн визначаються соціальні технології, які можуть бути використані для ефективної соціальної підтримки і допомоги осіб з інвалідністю:

• Технологія соціальної реабілітації, яка дозволяє відновити втрачені функції, можливості і психічний стан і за певних умов, повернути людину до нормального, повноцінного й активного життя. Система соціальної реабілітації включає такі її різновиди, як медико-соціальна, психологічна і педагогічна, соціально-економічна, професійна і побутова реабілітація. Реалізація цих видів соціальної реабілітації дозволяє не тільки вилікувати людину, а й подолати, повністю або частково фізичну неміч і слабкість, сформувати у неї позицію про необхідність ведення активного життя, включення в систему трудових і професійних сфер.
• Технологія соціального забезпечення, яка визначає частку держави в утриманні своїх громадян, у тому числі осіб з інвалідністю. Ця технологія включає такі елементи, як: формування відповідної нормативно-правової бази; визначення організацій і установ, в обов'язок яких входить соціальне забезпечення осіб з інвалідністю і визначення порядку діяльності цих організацій; акумуляцію необхідних для соціального забезпечення осіб з інвалідністю коштів; визначення порядку відповідних виплат і їх систематичне здійснення; забезпечення осіб з інвалідністю необхідним для нормального і повноцінного життя інвентарем (візки, протези, автомобілі тощо); організацію і здійснення систематичної і кваліфікованої медичної допомоги.
• Технологія соціального обслуговування, яка координує організацію і здійснення роботи, спрямованої на задоволення потреб осіб з інвалідністю щодо різних соціальних послуг. У структурі соціальної допомоги можна виокремити такі складові, як систематичний догляд за особою з інвалідністю, сприяння йому в отриманні необхідних соціальних послуг в професійній підготовці і працевлаштуванні, в отриманні освіти, допомога в організації дозвілля і спілкування. Така соціальна технологія тісно пов'язана з технологією надання соціальної допомоги, що представляє собою одноразові або короткострокові дії, направлені на ліквідацію або нейтралізацію негативних життєвих ситуацій. Соціальна допомога може надаватися особі з інвалідністю як термінова, у вигляді соціального або соціально-медичного патронажу в умовах стаціонарів, будинків або Центрів денного перебування і вдома.

Основи соціальної роботи з особами з інвалідністю включені у зміст міжнародних документів, які є загальними для всіх верств населення. Так, особливості правового захисту цих осіб відображені у «Загальній декларації прав людини». У ст. 22 наголошується, що «кожен як член суспільства має право на соціальне забезпечення, а також на здійснення економічних, соціальних і культурних прав, необхідних для його гідності й вільного розвитку його особистості, за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до організації і ресурсів кожної держави». У Загальній декларації прав людини зазначається, що кожен має право на працю, вільний вибір виду зайнятості, відпочинок і дозвілля; на життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров'я і добробуту своєї сім'ї, та інші права і свободи.

Відповідно до Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності цих осіб здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування. Напрямки діяльності Міністерства у сфері надання соціальних послуг особам з інвалідністю реалізуються згідно із «Положенням про Міністерство соціальної політики України». Міністерство бере на себе відповідальність щодо забезпечення державної політики у сфері соціальної захищеності цих осіб. Основними напрямками відомства є розробка державних підходів щодо соціального захисту і соціальної роботи із всіма категоріями осіб з інвалідністю.

 

 

Рекомендована література.


Борисова І.С. Стан інвалідності внаслідок професійних захворювань: Україна, 2015 – 2018 / І.С. Борисова // Медичні перспективи. – 2021. – Т. 26. – №1. – С. 232 – 238
Буяшенко В.В. Соціальне піклування в структурі життєдіяльності суспільства: монографія / В.В. Буяшенко. – Київ: ВД «Аскнія», 2010. – 352 с.
Все про соціальну роботу: навч. енциклопед. словник-довідник / За наук. ред. В.М. Пічі. – 3-те вид., вип., перероб і доп. – Львів: Новий Світ – 2000, 2014. – 618 с.
Довідник з соціальної роботи: навч. посіб. / За ред. Л.М. Дунаєвої. – Одеса: Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, 2015. – 402 с
Дубич К.В. Практика соціального забезпечення конкретних категорій населення: навч. посіб. / К.В. Дубич. – Т. 2. – Львів, Магнолія 2006, 2017. – 429 с.
Іванова І.Б. Соціальна робота з людьми з особливими потребами: навч. посіб. / І.Б. Іванова. – Київ: Задруга, 2011. – 416 с.
Капська А.Й. Технології соціальної роботи в зарубіжних країнах: навч. посіб. / А.Й. Капська, Л.М. Завацька, С.В. Грищенко. – Київ: ВД «Слово», 2011. – 248 с.
Поліщук В.П. ВІЛ/ СНІД та формування здорового способу життя: навч. посіб. / В.П. Поліщук, О.В. Молчанець, Г.В. Коротєєва. – Київ, 2008. – 175 с.

 

Бережіть себе і родину!

Дякую за увагу!
Бажаю Вам нових ідей!
Навчаємося, бо ми цього варті!
Підписуйтесь на блог!
Підписуйтесь на канал YouTube.
Підписуйтесь на сторінку у fb. https://www.facebook.com/educationXXII/
Запрошуємо навчатися на фізичному факультеті!