Мозаїка
Вона поверталась сюди втретє за довгий час. Рідне місто — колись гамірне, живе, тепле — зараз було дуже повільним із суворими обличчями жінок та чоловіків 60 +. Щоночі і щодня воно прокидалося від вибухів, як від грому, який не приносить дощу.
Вона хотіла пройтись — не по справах, не з потреби, а щоб подивитись, запам’ятати, зібрати уламки.
У парку Шевченка все було... Газони, мов зелений оксамит. Вода у фонтанах здіймалась вгору і падала з таким самим ритмом, як її дитячі спогади. Декілька людей усміхались, фотографувались, ніби це просто літо, а не літо війни.
Комунальник у зелено-помаранчевому комбінезоні акуратно поливав бордюр — наче промивав рану, з якої ще йде кров, але вже з'являється скоринка.
Сумська. Колись галаслива, яскрава, барвиста. Тепер — ніби на ній грають у шахи. Один будинок — живий: кафе, відчинені двері, кава на виніс. Поруч — темний фасад, заколочений фанерою. Вивіски різні, деякі — як привиди: стерті, змінені, розірвані; деякі — яскраві і нові.
На зупинці тролейбуса вона зупинилася — не для того, щоб їхати, а щоб подивитись. Біля неї стояв хлопчик, десь трьох-чотирьох років, з мамою і бабусею. Його радість була гучною, як дитячий сміх у тиші після повітряної тривоги.
— Я сяду спереду! Біля тьоті водія! — закричав він і вже за мить махав їй із першого ряду.
Жінка за кермом — тендітна, світловолоса. Вона усміхнулась йому крізь дзеркало. Усмішка ця була не вимушена. Справжня. У місті, яке вже давно не було щасливим, щось світилось.
Вона йшла далі. Мовчки. По обличчю — теплий вітер, а в очах — порожні вікна. Вікна багатоповерхівок дивились на неї темними плямами: де фанера, де скотч, де просто чорна діра. Все, що могло захистити скло — клеїли хрест-нахрест, мов молитву. Як закляття.
У тролейбусі, нарешті сівши, вона дивилась у вікно. Пейзаж не змінювався, та раптом її погляд упав на сумку дівчинки навпроти. Біла тканина, чорні літери:
«If you can dream it, you can do it. Always remember, this whole thing was started with a dream.»
Вона прочитала вголос — пошепки «Якщо ти можеш мріяти, ти можеш це зробити. Завжди пам’ятай, що все це почалося з мрії». І не змогла стримати усмішку.
Мозаїка. Це місто — мозаїка. З вибухів і квітів, фанери і фонтанів, дитячого сміху і чорного скотчу. З уламків пам’яті, тріщин на серці, і — мрій. Такі мозаїки тримаються довго. Навіть тоді, коли здається, що вже нічого не лишилось.
Немає коментарів:
Дописати коментар