Споріднена душа
У місто, що не пахне каштанами а тільки спогадами, вона повернулась на кілька тижнів — мов тінь колишнього життя. Її дім, наповнений колись голосом чоловіка, тепер зустрічав тишею. Він на службі, далеко...
Вона написала подрузі: «Привіт, моя дорогенька. Я вже сьогодні в Харкові. Як ви? Я вже згораю від нетерпіння тебе побачити».
Подруга прийшла з вином, горішками, морозивом і тією особливою рисою — посміхатися крізь сльози, ніби світ усе ще вартий доброти. Вона ніколи не повчала, не кроїла чужих життів на «правильні» та «неправильні» шляхи, лише слухала — по-справжньому, з тишею, яка заспокоює.
Години спливали за розмовами: політика, що болить; література, що лікує; блогери, які часом надихають, а часом дратують; діти з їхніми беззахисними мріями і тварини, які мовчки розуміють більше, ніж люди.
Пляшки вина одна за одною втрачали вагу, але свідомість залишалася ясною — щось у словах, у паузах, у чесності цього вечора було сильніше за алкоголь. Усе було сплетене складно-підрядними реченнями, точними формулюваннями, влучними інтонаціями. Не поверхневе «як справи», а глибоке занурення в «як ти насправді».
Уранці подруга розчесала волосся, узяла сумку і, попрощавшись, пішла на роботу.
Вона залишила по собі не тільки порожню чашку і запах кави, а й відчуття — щось на кшталт миру, такого рідкісного в часи війни. Споріднена душа приходить ненадовго, але залишається назавжди.
Я знаю цю подругу. Але вона більше говорить, ніж слухає, і дуже багато рже)) Вона весь рік чекає липень, щоб ввалитись в ваш сонячний дім з вином і смаколиками, бо це було, є і буде справжнім щастям, хоч і з гірким присмаком війни поки що.
ВідповістиВидалити