Рівновага.
Доросла жінка, повернулась у місто, що три роки живе на краю війни. Щоденні сирени стали його звуковим фоном. Бетонні багатоповерхівки стояли з розбитими шибками.
Тут її дім, дім її дитинства.
Мама чекала на неї на кухні. Маленька, сива, похилена, з милицями. Її пересування стали повільними, наче в кіно, де хтось натиснув «сповільнення».
— Доню... — прошепотіла мама. Голос у неї був такий самий, як завжди — теплий і тихий, з ледь вловимим хрипом.
Жінка дивилася, як мама пересувається кімнатами. Обережно, майже крадькома. Кожен крок — ніби по льоду. В руках тарілка з запеченими грибами. Окрошка, сирник, смажена курка — ніби свято, а надворі — черговий день під обстрілами.
— Мамо, давай хоч поприбираюся. Тут ліпше буде. І простіше ходити...
— Ні, доню, не руш. Якось уже звикла. Все так має бути.
Мама боялася не змін, а того, що зміни принесуть руйнування, руйнування крихкої рівноваги. Вона не казала, як їй страшно, але жінка це знала. Вночі мама могла прокинутися, і лежати годинами, прислухаючись, чи не гудуть знову шахеди.
Її страх був глибший, ніж слова. Страх, що пов'язаний не тільки з війною. Страх жив у речах, у старих рушниках, у тріщинках на плитці, у тому, що не можна пересувати речі, бо «вони там стоять з зими двадцять другого».
— Мамо, може переїдете... Там безпечніше.
— А хто тут залишиться? Тут наш дім.
Мама усміхалась.
А жінка дивилась на неї й думала: «Вона не скаже, як їй страшно, і як їй боляче. Але вона боїться, як маленька і беззахисна дитина. І я залишу її тут із татом».
Кожна чашка стоїть на своєму місці.
Бо рух — це вже ризик.
Бо навіть невеликий дотик може порушити крихку рівновагу.
Немає коментарів:
Дописати коментар