Мить
Вона не бачила його пів року. Сто шістдесят днів і ночей самостійності. Він пішов туди, де захищають Батьківщину, а вона залишилася тут — ростити сина, мовчки тримати світ на плечах.
А потім — вони побачилися. На чотири ночі і три дні. Він зняв невелику квартиру.
Вони гуляли вечірнім містом, трималися за руки, як у двадцять п'ять. Купували продукти в супермаркеті — неквапливо, обираючи овочі та рибу. Готували разом тунця з овочами. Їли на маленькій кухні, сміялись, згадували перші мандрівки.
Прокидалися під однією ковдрою. Казали "Добрий ранок". І ці прості слова були найтеплішими, що вона чула за ці місяці.
І ось тоді, в ці дні, вона знову відчула себе маленькою дівчинкою. Не сильною, не тією, що завжди "тримається", не мамою, не жінкою, яка все встигає. Просто — маленькою. Тією, що може притулитися, нічого не вирішувати, не планувати, не бути стіною. Він був поруч — і цього було досить.
Але ранки спливають швидко.
В останній із них він встав дуже рано, зібрав речі й поцілував її на прощання. Його головні слова: "Дякую".
"Вибач".
Вона була у порожньому ліжку. Зробила каву, зібралася, віддала ключі. Потім взяла рюкзак — і вийшла на автобус, щоб повернутися до сина.
На вулиці було тепло, але всередині вже дув вітер.
Знову — вона. Доросла жінка. Сильна. Стримана. Сама.
Але глибоко всередині, під усіма шарами тиші, в ній ще залишилась маленька дівчинка.
Немає коментарів:
Дописати коментар